Отець Андрій

Начало книги

«Ох, Бо­же мій, Бо­же, що та лю­бов змо­же!» - як то в пісні спі­ва­ють.

У на­шо­му селі був чо­ловік, Пет­ро Самійлен­ко. Він мені й ро­дич да­ле­кий. Чо­ловік був ду­же доб­рий, до своїх щи­рий, зро­ду-віку ніко­го не скрив­див. А ве­се­лий був! Як ко­ли в праз­ник збе­руться лю­ди до йо­го ха­ти, поч­не він то­чить: як жид на війну їхав, або як ко­пи­тан зорі лічив, або про ляхів. От ляхів тільки не лю­бив ду­же. І в вічі ля­хові не подивиться­. Якось змор­щиться, да все чми­хає або чхає. Пан наш око­ном і пи­тавсь-та­ки йо­го: «Що се тобі, Самійлен­ку, та­ке?» А він йо­му: «Та­ку, па­не, на­ту­ру маю і аби по­ба­чив та­ко­го па­на, як ви, за­раз і чха­ти. Ма­буть, якась вра­жа відьма так ме­ні по­чи­ни­ла, як ще ма­леньким був». Оце, бу­ва­ло, як ідуть пізно лю­ди по се­лу та ре­го­чуться, то хоч і не пи­тай - од Са­мі­йлен­ка. Жінку він мав доб­ру, ро­бо­тя­щу; діто­чок Бог дав тільки дівчин­ку, Ок­са­ну. Рос­ла во­на, як утя на воді, і пе­ще­на бу­ла та­ка! бо ска­за­но - єди­нач­ка. Іде ма­ти на го­род або до сусіди - і Ок­са­на за нею, як клу­бо­чок, ко­титься. Тре­ба ста­ро­му в по­ле - доч­ка вв’яжеться за та­том. Цокотуха­ та­ка! як риб­ка ве­се­ла, а про­те ро­зум­не й слух­ня­не ди­тятко.

Читать дальше →