А народ війни не хоче

Начало книги

Сиділи ми з Домахою Петрівною у садку під грушею. Сиділи ми на горбочку, видно було за садком підмет, на підметі зеленів конопляний килим, за підметом голубіла річечка.

Надходив вечір, тьохкав соловейко, цвіла, аж шаленіла з того цвіту, груша, одцвітали вишні, витикалися на вгороді з пухкої чорноземлі картопля, у гнізді, що ото на стовпі на колесі, гріла чорногузиха майбутніх чорногузенят, ласкаво під тином квоктала квочка, скликаючи жовтеньких курчат, що тільки позавчора поскидали з себе яїчну шкаралупу, мекало в загончикові коли-не-коли телятко, сумуючи за мамою, що не прийшла ще з паші… Прогуркотів вулицею трактор, прогув угорі «Лі», прямуючи на Київ, а ми з Домахою Петрівною сиділи, балакали.

Кожен, значить, робив своє діло.

Почувши «Лі», Домаха Петрівна промовила:

— Не літала! Зроду не літала!

— А ви, — кажу, — полетіть.

— Боюсь. Дуже високо. Якби трішки нижче, полетіла б.

Домаха Петрівна дійшла вже того віку, коли:

Читать дальше →