Жарт другий. Квіт папороті.

Начало книги

Сьогодні у провулку я зустріла Смерть. Побачила його й одразу зрозуміла, що це — Смерть. Він був невисоким напівматеріальним чоловіком. Здавалося, ніби він з іншого світу. Не просто з іншого світу, а проти цього світу. Дивний об’єкт, який нічого не відображає. Він пройшов повз мене, й мені стало якось недобре. Від нього не віяло ні теплом, ні холодом, в нього не було запаху, він був Нічим. Абсолютним Нічим. А може, навіть Мінусом. Було дивно. Але не страшно. Аж ніяк не страшно. Навіть трохи цікаво. Та він пішов — тихо розчинився у вечірній імлі за моєю спиною, а я подалася своєю дорогою. Мені потрібно було додому — на мене чекав недописаний роман, голодний кіт і телефон, який останніми днями мене часто нервує.

Живу я майже за містом. Одразу за моїм будинком починається приватний сектор — старі, похилені, обгризені часом хатинки під великими яблунями. За хатинками — озеро, що вже давно перетворилося на болото (вночі голосно співають серенади місцеві жаби). За озером-болотом — ліс. Загалом, гарна місцевість. Надто ж як дивишся здалеку. Якщо ж підійти ближче, то відразу ж бачиш, яка тут грязюка, відчуваєш, що у повітрі висить гнилий сопух, оточує вогкий густий туман, в якому можна задихнутися…

Читать дальше →