Житіє гаремноє

Начало книги

Сам по собі людина-оркестр, Юрій Винничук завжди сприймався якось осторонь усіх масових (скажімо відверто, умовно масових) процесів і течій Укрсучліту. Для так званої «серйозної» літератури він надто яскравий, несподіваний і часами — точніше, майже завжди — кутастий і неполіткоректний, для мейнстріму це надто вже якісна проза.

Самому Винничукові до літературних розкладів байдуже. Він лавреат усіх можливих внутрішньоукраїнських премій, його книжки перекладені на десяток мов у країнах кількох континентів, включно з літературоцентричними Британією, США, Францією, Німеччиною etc., він працює в усіх жанрах, більше нього цитують у побуті хіба що Подерв’янського і, головне, він має стійкий корпус відданих шанувальників, які гарантовано полюватимуть на кожен його роман, кожен нон-фікшн і кожен есей.

Іншими словами, Винничук самодостатній.

В цьому є свої мінуси. Від письменника, який заліз на індивідуальну гору визнання та успіху, вже ніби не чекають, що він чимось здивує. Навіть суперпровокативне «Танґо смерті» кілька років тому було сприйняте як належне, хоча мало би викликати якщо не в соціумі, то хоча б у навкололітературному середовищі хвилю суперечок, дискусій, можливо, звинувачень у надто вільному поводженні з історією. Не викликало або майже не викликало. Винничук залишається сам на сам зі своїм читачем і, схоже, в цьому товаристві йому комфортніше за все.

Читать дальше →