Весняні ігри в осінніх садах

Начало книги

Темні води сну розсуваються так повільно і м’яко — течія виносить мене на поверхню вигойдуючи а я хоч і з заплющеними очима але все чудово бачу — бачу арабський танець водоростей і сріблясту сигналізацію рибок і меланхолійне мерехтіння води і хвилясті промені світла що пронизують воду згори донизу і тіні скрадливі і зблиски луски — здається я маленький-маленький у маминій колисці й мені так тепло і затишно мов пташеняті і прокидатися не хочеться а хочеться ще пораювати у цьому літеплі погойдатися на хвильках але якась невмолима сила виштовхує мене із глибин на поверхню витягає брутально за волосся а я ж не хочу не хочу не хочу прокидатися — не хочу на поверхню хочу назад у глибину в тишу туди у сутінь у літепло у заспокійливу гойдливість...

Крізь примружені повіки вгризається зимове сонце, промені боляче свердлять мозок і відкривають засклені шафки пам’яті, витягають шухляди, галасливо витрушують, і тоді він починає пригадувати, що було досі, з якими думками заснув і чому голова його гуде, як бубон... Яким жахливим є це прокидання. .. мов пірнання в крижану воду. Назад, назад у літепло сну, в тепле марево, у світ без болю і смутку, в луги, повні квітів... Але очі вже не в змозі заплющитися, мозок зафіксував перехід зі сну в яву, і відступати нікуди, сон лущиться, мов тиньк на старій будівлі, оголюючи світ надовкола, — очі ковзають кімнатою, ущерть заставленою книжковими полицями, опускаються нижче, туди, де острови паперів, часописів, книг, порожніх пляшок, очі мандрують, грузнучи у густім ворсі килима, до дверей, за якими причаїлася мертва тиша, якийсь час вуха намагаються все ж таки виловити бодай натяк на звук, бреньк, дзеньк, але тиша мертва — мертвіш не буває. ..

Читать дальше →