Аптекар

Начало книги

Вона біжить лісом, чорним і непривітним, ковзаючи у своїх легеньких чобітках та зашпортуючись за хмиз і коріння, ожина шарпає стегна, гілки висмикують волосся, а вона біжить і дослухається до переслідувачів. Темні розчухрані ялиці тягнуть до неї своє галуззя, дорогу перепинає каміння, заросле слизьким мохом, а то й цілі скелі, з яких вистромлюються чорні руки і хапають її за плечі, зловісний шепіт обволікує з усіх боків. Здається, усе для неї в цьому лісі вороже, нема жодної можливості сховатися — бодай якоїсь нори чи печери, де можна зачаїтися, і щоб ніхто, окрім неї, не міг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивірку. Страх б’ється в її грудях, сльози заливають очі, вона відчуває, що задихається.

— Не хочу, не хочу, — шепоче вона і біжить, а над головою зриваються розлючені птахи і крають повітря крильми. Вона розуміє, що це кінець, їй не вдасться врятуватися, але надія ще жевріє. Голоси переслідувачів зливаються з шумом дерев, тріскотом гілок, голосним тупотом і брязкотом зброї. Вона біжить у них на очах і чує їхній регіт. Для них це звичайне полювання. Вони її не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона ніхто. Вона має не більше прав на життя, ніж яка-небудь комашка.

Читать дальше →