Не чіпай, то на свята!

Начало книги

Щороку на Різдво ми збираємося разом, усією великою родиною, на селі, у хаті баби Гані, аби нагадати одне одному, чому ми живемо окремо.

Цьогоріч Бозя вирішив випробувати наші останні перегорілі нєрви й послав нам ще тітку з Канади. Вона летіла до нас трьома літаками, їхала автобусом, а тоді — потягом, і аж нарешті на Тернопільському вокзалі ми забрали її та крізь куряву й негоду доправили на село, назви якого ви все одно не знаєте. Назовімо його Ц. Тітка впала на наші, хоч і не в усіх ще, слава Йсу, лисі, зате досить затуркані голови нещадним канадським снігом і змусила нас усіх засукати рукави, взяти до рук шуфлі й почати розкопувати з-під снігових завалів рештки родинних історій, заморожені уламки наших непрожитих емоцій і залишки чиєїсь совісті…

— Марійка-а-а! Йди їсти, кажу, загріла голубців! Бігом!! Бо дубом стане!!

Десь отак стається завжди. Варто мені сісти й розумними словами імітувати найкращі письменницькі стилі у спробі викласти буквами на папері все те буйне божевілля, яке — ні в казці розказати, ні пером описати — трапилося саме з нами, як чийсь голос (у 99 % випадків то єрихонська труба баби Гані) буде сурмити десь із-за рогу простісінько в барабанну перетинку. Письменниця Фланнері О’Коннор казала: якщо ви пережили дитинство й дожили аж осюди, значить, у вас уже є більш ніж достатньо інформації про життя та матеріалу для письма до кінця ваших днів. Я пережила дитинство. І вижила. І дожила аж осюди. Потоки матеріалу, перипетій та інформації наразі не закінчуються, тож цілком можливо, що колись таки я, мов та Шехерезада, наважуся написати про своє життя цілий роман у тисяча й одній історії.

Читать дальше →