Слідчий

Начало книги

«Вічно ти живеш чужим коштом».

Так казала моя мама.

«Якби я була святою, — зітхала вона зажурено, — оберігала би кухарок, покоївок і служанок. Святий Миколай — покровитель моряків, а я б захищала обслугу. Лише обслуга знає, хто ми є у своїх чотирьох стінах».

Після цього настає черга однієї з сотень історій, котрі виповнюють її пам’ять. У відомого професора Лолича був син, студент медицини, який полюбляв їсти в ліжку. Їжа кришилася на постіль. Мама завжди на хвильку замовкала, збурена виглядом забруднених простирадл.

«Скажи, ну от хто нормальний їсть у ліжку? Так, цей хлопець потім опинився в Лондоні, зробив кар’єру, але що з того, коли він селюк».

Або ж оказія зі славетним письменником, у колишньому помешканні якого вона деякий час жила. «Ти б лише бачив ту плиту, ту занедбану духовку. Вся закіптюжена та смердюча від жиру. Не вірю такому письменникові. І крапка».

Всі її розповіді походили з будуара, з приміщень для обслуги, з дівочих кімнат. Там, де розмовляють напівпошепки, де тіні ніколи не залишаються у спокої. Де невпинно чергуються хихикання, схлипування та зітхання. У тій природній оселі гріха історії не починаються і не завершуються, триває лише одне нескінченне in medias res. Міжпростір і міжчасся. І окрушини чужих доль. Погляд з сутеринів. Протікання життя крізь замкову щілину.

Читать дальше →