Гіркий сміх

Начало книги

Увечері тринадцятого листопада в Стокгольмі лив дощ. Мартін Бек і Кольберг грали в шахи у Кольберговій кішртирі, неподалік від станції метро «Шермарбрінк», на південній околиці міста. Останніми днями не сталося нічого особливого, тому обидва вони були вільні.

Мартін Бек був поганим шахістом, але сяк-так умів грати. Цього вечора Кольбергові довелося глядіти свою малу дочку, якій щойно минуло два місяці, а Мартін Бек не дуже квапився додому, якщо не мав особливої потреби. Надворі лютувала негода. Над дахами пропливала завіса з дощу, хляпаючи в шибки, вулиці були майже порожні, тільки де-не-де на них з'являлися перехожі, що їх, мабуть, у таку сльоту вигнало з дому якесь, лихо.

Перед посольством Сполучених Штатів на Страндвеген і вздовж вулиць, що прилягали до неї, чотириста двадцять поліцаїв змагалися з приблизно вдвічі більшою кількістю демонстрантів. Поліцейські були оснащені гранатами з сльозоточивим газом, пістолетами, нагайками, кийками, машинами, мотоциклами, короткохвильовими приймачами, мегафонами на батарейках, натренованими собаками і стривоженими кіньми. Демонстранти були озброєні листом і картонними транспарантами, що дедалі більше розлазились на дощі. Демонстрантів навряд чи можна було назвати монолітною групою, бо серед них були найрізноманітніші люди: від тринадцятирічних школярок у джинсах та спортивних куртках і надзвичайно поважних студентських діячів до провокаторів, професійних заколотників і навіть однієї вісімдесятирічної акторки в береті з блакитною шовковою парасолькою. Якийсь спільний великий стимул давав їм силу витримувати і зливу, і все, що могло статися. Поліцейські в свою чергу не були елітою поліційного корпусу.

Читать дальше →