Меч Сагайдачного

Начало книги

— Славно килима[1] розкачували! На такому вік вікувати та меди куштувати! Уклін вам, браття, від серця, душі й розуму.

— І тобі, брате Сагайдо, уклін від небес до землі.

Побачивши кроків за десять двох споряджених коней, Сагайда відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. То звичний знак, а зовсім не передранкова свіжість.

Та й не охолола за ніч земля. Тільки дихати стало спокійніше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й підняла на свій захист трави буйні, високі й соковиті, щедро вкрила листям ліси, діброви й сади, напоїла прохолодою підземних джерел річки й озера, — та вдень годі їй урятуватися від сонця на півнеба. Це при тому, що небесне світило ще в повну силу не увійшло — щойно тільки звільнилося від морозних обіймів і почало тішити всяку живність. А спостерігши ту радість, іще жаркіше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тоді соромно стане сонечку — і знову почне воно шукати обіймів морозних.

Читать дальше →