Зимова повість

Начало книги

Він завше прокидався, коли за стінами лив дощ; дощ падав спроквола, проціджувався, немов крізь решето, напочатку схожий на мжичку, потім крівлями в'язниці торохкотіли важкі, налиті зимовою вологою краплі; тоді він підіймався, підступав до заґратованого вікна й дивився, як вода стікає в калюжі, вітер ганяє оберемки води, а понизу мертво залягало. Цей дощ нудно повторювався цілий тиждень, не подібний на осінню приреченість — приносив спогади про кущі зеленого аґрусу, облиплі квітом соняшника засмаглі жіночі литки; а після зливи калюжі лежали тремтливими ртутними плямами, а він ще з добру годину, проводжаючи сонце, впирався поглядом у рожевий розруб між землею і небом, вертав на нари, витягувався у повен зріст; заплющував очі. Він лежав годинами, рахуючи краплі, уявляв аґрус — кошлаті, великі ягоди з росою на ворсі, де під кущами земля умащена перегноєм; далі спадало на думку, як колись, у такий час, він нудився від того, що не міг нікого полюбити: лежав у крихітній комірчині з низькою полавою, забитий прілими стінами — у темряві, де на подвір'ї росли розлогі з облущеною корою яблуні; яблука падали на землю, бризками соку лякали голубів, голуби клубками тепла билися об шибки; до нього приходила жінка, але за рік ув'язнення, слідства, суду — образ її стерся, і він, навіть у камері, згадував жінку тільки як той ланцюжок, що єднав той світ, за стінами, з голубами, яблунями, низьким небом і ще чимось.

Читать дальше →