Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

Начало книги

де розповідається, як містер Блетсуорсі вирядився в морську подорож, щоб поліпшити своє здоров’я, та який був тоді його душевний стан

Блетсуорсі, що з їхнього роду я походжу, споконвіку були люди глибоко порядні й делікатні — вілтшірські Блетсуорсі ще більше за сассекських. Гадаю, читач вибачить мені, коли я скажу кілька слів про них, перш ніж почну оповідати про себе. Я пишаюся своїми предками та тими традиціями культурного поводження й зичливості до людей, що їх я від них успадкував; думка про них, можу сказати, підтримувала мене, додавала мені сили не в одному важкому випадку. «А як чинять за таких обставин Блетсуорсі?» — запитував я сам себе і принаймні намагався дати своєю поведінкою гідну відповідь.

У нашому роду повсякчас були люди, помітні в громадському житті південної та західної Англії, й завше то були люди такі, як треба. Численні епітафії та інші писемні згадки, що сягають у давнину навіть далі тюдорівських часів, свідчать про їхні чесноти, їхню добрість, непідкупність та помірний достаток. Кажуть, парость нашого роду є й у Лангедоку, та я про те нічого не знаю. Виїздили Блетсуорсі й до Америки, зокрема до Вірджінії, але там вони, мабуть, загубилися серед місцевого населення. А тим часом рід Блетсуорсі відзначається тривкими спадковими рисами, що їх стерти не так-то легко. Отож, може, хто з читачів-американців знає що про долю тієї парості нашого роду. Чому б і ні? В Солсберійському соборі ще й тепер стоїть статуя одного єпископа Блетсуорсі, що її перенесли туди з бічного вівтаря старого Сарумського храму, коли його руйнували та будували Солсберійський; то мармурове обличчя тієї статуї — достотний портрет мого небіжчика дядька, гароу-говардського священика, а гарні руки її дуже схожі на його руки.

Читать дальше →