Марія Антуанетта

Начало книги

Написати історію Марії Антуанетти — це поновити понад сторічну суперечку, в якій і обвинувачі, і оборонці затято обстоюють своє. Нещадного тону суперечці надали обвинувачі. Щоб повалити монархію, революція мусила вразити королеву, а в королеві — жінку. Бо правда й політика рідко вживаються в одній хаті, і годі сподіватися правдивості там, де догідливі служники громадської думки прагнуть зобразити ту чи іншу постать так, щоб її вподобала більшість. Щоб доправити Марію Антуанетту до ґільйотини, її не проминули жодним поговором і не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрійській вовчиці» всі нечестя, будь-яку моральну зіпсутість і найнеможливіші збочення; навіть у самім осередку правосуддя, в трибуналі, генеральний прокурор патетично порівняв «удову Капет» із найрозбещенішими жінками світової історії — з Мессаліною, Аґриппіною та Фредеґундою. Але 1815 року, коли на трон знову зійшли Бурбони, все перемінилось: щоб улестити династію, образ дияволиці замальовували найяснішими барвами; в усіх тогочасних писаннях Марії Антуанетті незмінно кадили фіміам і підсували німба. Далі пішли панегірики: несамовито боронили безперечну чесноту Марії Антуанетти; віршем і прозою вихваляли її жертовність, доброту і справжній героїзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок і байок, який здебільшого виплітавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснілий образ «reine martyre», королеви-мучениці.

Читать дальше →