Ольга Токарчук. Останні історії

Начало книги

Взимку на невеликих бічних дорогах не видно білих ліній. Тільки відсунуті набік кучугури снігу обмальовують дорогу грубим недбалим контуром. Світло автомобіля в’язне в безформному узбіччі, але відкриває півколо рухомої сцени, яка сунеться вперед з надією, що десь із темряви вилущить нарешті свого актора. Довге світло тут не придасться, воно викликає з мороку тільки молочний зимовий туман, який висить над світом.

“Замерзле дихання трупа”, — думає жінка, яка веде авто; “дихання трупа”, оксиморон, одне слово заперечує інше, але разом набувають дивовижного сенсу. Вже скоро вона доїде до більшого перехрестя, там поверне праворуч, на південь, і біля шосе, напевно, знайде якийсь мотель чи пансіонат. Тут багато пансіонатів, постійно вилітають із темряви написи: “Freie Zimmer”, “Кімнати”, “Аґротуристика”, намальовані на дошках і прибиті до парканів або до дерев на узбіччі. Радіо шемрає, там триває якась лінива дискусія, але жінка її не слухає.

Читать дальше →