Майже по-людськи

Начало книги

З-за подвійного скла на них дивилась величезна морда Хвостика. Кіт відкрив рота аби вкотре питально та сердито нявкнути, ніби запитуючи, чому його не впускають в хату, показались кількасантиметрові хижі ікла, в очах горів злісний вогонь, він підняв лапу аби покласти її подушечку на прозору поверхню і знову подряпати скло. Тоді Віка не витримала, встала з ліжка і різко смикнула штору, щоб закрити коцьку від загального огляду.

— Ну? Надивилися? Скільки ще вам треба раз на нього глянуть, аби пересвідчитись, шо він вже… не той?

— Я просто ніколи не бачив такого гігантського кота, — зі звеселеним та збентеженим блиском в очах вражено повідомив Орест. Вони всі були вражені.

— Так, велика киця. Я таких ніколи не бачила, навіть в кінооо! — докинула його молодша сестричка.

— То що ви з ним збираєтесь робити? — вже вкотре перепитав він.

— Я не знаю, прийде мама, тоді будемо рішать. Да, Діма?

Діма, мовчки дивлячись у підлогу, кивнув.

Читать дальше →