Дочка Чарівниць

Начало книги

…як далеко Дитя могло сягнути пам’яттю — ще ненадійною і непевною — завжди були тільки воно й Стара Жінка. Більше нікого. Деколи, хоча таке траплялося дуже рідко, заглядав на їхнє обійстя хтось із Села і тихо нашіптував Старій Жінці якісь слова, що, вочевидь, не були добрими словами. Вони, ці слова, ніяк не могли бути добрими, бо ж мало не завжди після кожних таких несподіваних відвідин Стара Жінка пакувала нехитрі пожитки у невеличкий мішок та, не проронивши ані слова, простягала велику теплу руку — і за мить Дитя й Вона поспіхом пробиралися манівцями, там, де мало хто ходив, — аби якомога далі від Села, далі й далі від будь-якого сліду людських садиб.

— Це втеча, — думало тоді Дитя і пильно роздивлялося довкруги великими, на диво дорослими очима. Личко Дитяти завше було брудне не тому, що воно не любило вмиватися, і не тому, що стара Жінка не дбала про нього як слід. Зовсім навпаки. Як далеко Дитя сягало ще нетривкою пам’яттю — Стара Жінка завжди, украй ретельно, піклувалася про те, щоб вдовольняти всі потреби, які мало Дитя. Однак личко у Дитяти завжди було замурзане. Стара Жінка прокидалася щоранку майже вдосвіта, перш ніж Дитя встигало розплющити заспані очі, й, бурмочучи щось до себе, виймала з мішка невеличку коробочку з горіховою маззю і старанно намащувала личко Дитяти — від високого блідого чола і до надто чітко окресленого підборіддя. Ніжна світла шкіра Малої зникала під маззю безслідно, перетворюючись на обгорілу, обпалену сонцем і обвітрену, що й спотворювало риси обличчя. Але Дитя цього не знало, бо у жодній з їхніх домівок ніколи не було дзеркала.

Читать дальше →