Грає синє море

Начало книги

Ховали діда Скрипника.

Отого самого Скрипника, що вже багато хто забув, як його ім'я та прізвище, усе — Скрипник та й Скрипник. Так звали по—вуличному, коли жив, так звали і дідових онуків та правнуків, так хлопці і на хресті випалили розпеченим цвяхом: «На сьому місці упокоївся навіки раб божий Савка Скрипник, у премногій печалі залишивши родичів своїх».

Був тоді погожий осінній день. Небо такою синизною світилося, що богомазові Тодору Трагірі можна було б вмочати свого борсучого пензля не у фарбу, а просто в небо і малювати якнайсвятішу ікону. Та богомазові було не до того. Він думав про діда Савку, якого все життя хотів намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дід Савка не вийшов ні в бога Саваофа, ні в Ісуса, ні в пророків, та й не лик у нього був, а звичайне мужицьке обличчя, що його, звісно, святотатственно малювати дорогими фарбами на тонко виструганій дошці, та й чи насмілилася б богомазова рука малювати замість звичних заокруглених святих кучериків нечесані Савчині патли?!

Читать дальше →