Щаслива Дарочка

Начало книги

Хто перший прозвав Дарочку Щасливою — невідомо. А от за що — знали всі тутешні, а сторонські розуміли, лиш на неї глянувши. Та що тут не розуміти, коли Дарка Семениха була чи не єдиною в селі, якщо не в цілому світі, жінкою, з лиця якої так і не зійшов той весільний щасливий подив-переляк, з яким вона йшла під вінець років хтозна скільки тому. Не стерли його ні літа, ні робота-гризота. Бувало, люд суне темніший хмари, а Дарочка сяє своїм щастям-подивом, як писанка великодня, або, Господи прости, блаженна… Та, як згадують у селі, було Дарочці чого здивуватися, ба й перепудитись, бо щастя просто-таки впало на неї, як хмаролом. А було це так: однієї золотої осінньої неділеньки стояла собі Дарця край воріт, тонка та біленька, мов парафінова свічечка, і дивилася, як простують вулицею до Стахової Півоньки сторонські свати, казали люди, аж з-під Яремчі. Попереду поважних сватів виступав ґонорово сам наречений. Ставний та файний, нема що казати. Блискав навсібіч гарячими чорними очима, ще й головою пряв, як необ’їжджений лошак. Дарця аж засміялася від тої схожості, а сторонський сватач черконув по її білому виду чорним оком і став як укопаний. Від несподіванки свати зашпортались, Дарця знітилась, хотіла було шаснути у хвіртку, але Півоньчин сватач гримнув: Стій! — і Дарочка стала як стій, ні жива ні мертва. Тим часом той опришок з-під Яремчі приступив ближче і каже з дива — Люди добрі, скільки живу, а такої білої дівки не видів! Ти чого така біла? Чи не пудруєшся? Дарця йойкнула від такої напасти — Йой, та де?!! Мамка б мені впудрували… — То, може, ти лайдачка яка, в холодках вілежуєшси? — присікався нахабний Півоньчин молодик. Дарця теж такої чорної смоли за все життя ще не бачила, тож не знала, сердитись їй чи радіти, а тому засміялась — Угій, а тобі що до того?

Читать дальше →