Повість про останнього колгоспника

Начало книги

Геник ходив до школи доти, доки ноги вміщалися під партою, а як перестали вміщатися, мама й каже:

— Генику-Генику, нащо тобі, Генику, та школа? Ти вже з неї виріс. Он який дядяша вимахав. Кеньдюх, як шанька — їси за шістьох, то пора хоч за одного робити.

Геник аж засміявся від радості, таке почувши. Не те, щоб Геник не хотів у школу ходити. Хотів. Усі ж кудись щоранку йдуть: люди — на роботу, діти — у школу. І він би ходив, байдуже, що парта в коліна тисне, а чоботи — в пальці, а голод — за кеньдюх. Терпів би, на дошку дивився б і вчителів слухав, якби не вредні діти. Усе їм не так: то «прийми ноги» кричать, то слідом біжать — кривляться: «високий, як тополя, а дурний, як бараболя». А Геник стане та лиш дивиться на них, дрібненьких, злих, з висоти свого росту та лиш усміхається, бо не знає, що його робить.

— То чув? Завтра йду тебе з школи забирати.

Другого дня по цім рішенні пішла мама з Геником до школи й каже директорові:

Читать дальше →