Острів зимового мовчання

Начало книги

Жінка, яка тепер звалася Ольга, сиділа біла вікна безлюдної, а тому й невеселої таверни, дивилась на море і чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще місяців зо два. А значить не буде туристів, а не буде туристів — не буде роботи, не буде роботи — не буде грошей… Одно слово, ніякої тобі радості. Потягнуться довгі, сірі, безлюдні, пронизані гострими морськими вітрами, будні. Але все одно Арістотель буде відчиняти щоранку таверну, а вона — протирати запилені столики, чашки — склянки, позирати у вікно на безлюдну дорогу, але нею не пробіжить жодна собака… Коли ж Арістотель, не сказавши їй ні слова, від'їде моторкою на сусідній острів, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жінка, яка тепер звалася Ольга, сяде біля вікна і чекатиме з моря погоди. Вірніше, думати про своє життя і про те, чому воно в неї таке?

Останнім часом Ольга про це часто думає, ніби хоче щось змінити. Але — що? І як? Хіба вскочити одного ранку в моторку, поїхати до ближнього порту і сісти на корабель, що везе до Одеси? Або на той, що пливе до Неаполя, чи, може, вже на той, що йде до Стокгольма?.. Воно то можна, хоч вже… Але біда в тому, що ніде її нічого доброго не жде… Вдома ні життя, ні роботи, хіба що продавати на базарі «ніжки Буша» не першої свіжості або «французьку косметику», набовтану в підвалі на Молдаванці. І не жде ніхто добрий… Навіть старий, з вигляду лагідний Клаус, який виписав її через міжнародне шлюбне агентство, виявився звіром. Підлим, смердючим звіром… Старий збоченець… Від спогаду про Клауса, його брезкле старе тіло, вкрите веснянками, Ольгу знуджує… В роті стає гірко і противно… Про те, як за доносом Клауса, поліція викидала її зі Швеції, мов дешеву портову повію, вона не хоче згадувати. Не хоче і все! А тому встає і йде з таверни.

Читать дальше →