Новели

Начало книги

Він спить, розвалившись у кріслі тлустим, обм'яклим тілом, звісивши на груди голомозу голову. З кутика перекошеного рота тоненькою цівкою стікає слина.

Я сиджу в кріслі навпроти, дивлюся на нього і думаю, що старість — розплата за все наше життя. На старість кожен має те, що заслужив. Ми теж заслужили те, що маєм. Він — крісло на коліщатках і цівку слини з перекошеного рота. Я — довгождану радість сидіти навпроти, дивитись на нього, слухати його і мовчати. Цього хотіла. Марила цим домом все життя. Але тут була інша — його городська дружина. Мріяла спати, як ґаздиня, на цих білих простирадлах, на м'яких диванах. А він брав мене, як скотину, по темних закамарках короварні та нічних лісосмугах. Снила величатися поряд з ним… От і величаюсь!

Він плямкає і щось бурмотить. Я знаю: це він лається. Він лається навіть уві сні. Бо злий на цілий світ. Весь світ для нього — мерзотники. Я розумію. Він мав усе: власть, гроші, почесті, сім'ю. Тепер не має. Тепер нічого того нема. Щезло. В змиг ока. Так воно вже буває: одна біда йде і шість за собою веде. Коли почалася перестройка, його вигнали з голови колгоспу. Зібрали загальні збори і вигнали. Всім селом. А що вже йому в очі казали!.. Свят-свят! Що хотіли. Ніби ще вчора не тремтіли перед ним… Я знала: він добром не кінчить. Бо всі знають: зло добром не кінчається. Після тих зборів виїхала із села його городська дружина. На трьох вантажівках виїхала. А він зостався. Чого? Певно, думав, що люди одумаються, знову в ноги йому впадуть. Не впали. Молодого вибрали головою, із сільських. А він зостався як на цідилку. А по всьому цей інсульт чи Бог його знає що…

Читать дальше →