Три сестри

Начало книги

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка, — Павлусем назвали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика. Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати!

Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита і, як той пуцьвірінок, знов рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: “Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш”. Прийде весна або літо — знов не пуска. “Не ходи, синку: душно, сонце напече голівку, голова болітиме”. Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не те що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас здійме на всю церкву, буцім з його чортяка лико дере. “Ходім, мамо, додому, — хлипа, — їсти хочу!” То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословення. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Читать дальше →