Вікентій Прерозумний

Начало книги

Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його - ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями - пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, - а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі.

І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі.

А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.

- Вікентію, - мовила після п’ятого уроку Людмила Петрівна, - ти мене дивуєш. Більше того - непокоїш. Четвертий клас - це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обов’язків - до навчання? Ну перші дні - я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю.

Читать дальше →