Коли стежки зводить сама Доля

Начало книги

Русява зеленоока Юля змалечку більше любила гратися із хлопчаками. Ну веселіше з ними, от і все! Хіба ж із дівчатками пірнатимеш під воду, хіба бігатимеш по вигону наввипередки? Ні, там зовсім інші інтереси та розмови: у кого яка лялька, хто у що вбраний, хто, як і чому на тебе дивиться. Тож Юля дружила із чорнявим веселуном Сашком, білявим моторним Борисом, рудим опецькуватим Володькою. Всі веселі, спритні та сміливі — щодня вони знаходили на свою голову нові пригоди. Звісно, без усіляких синців та подряпин діло не обходилося. І дівчинка, маючи це на увазі, завжди тримала у рюкзаку не лише воду, а і бинт із йодом та ватою. До речі, у майбутньому вона мріяла стати медиком. Може, тому, що і мама, і тато — лікарі. І вже в юні роки дівчинка чимало знала про важливість медичної допомоги, та як саме необхідно її надавати.

Йшли роки, діти підростали. А гоп-компанія і надалі при нагоді та можливості весело розважалася. Коли Юлі виповнилося 15, вона подружилася із ровесницею Олею, синьоокою білявкою, яка нещодавно переїхала з батьками до їхнього містечка. Дівчатка добре товаришували, тож Юля познайомила новеньку із своїми давніми друзями. Оля добре влилася в нову компанію. Щоправда, вона трохи кокетувала із хлопчаками, але це виходило нібито саме по собі. Поводитися точнісінько, як Юля, бути «своїм хлопцем» у неї не виходило. Ну що тут поробиш, зовсім інша людина, от і все.

Читать дальше →