Роздуми про двадцяте століття

Начало книги

Зазвичай, коли пишуть рекомендацію, починають зі слів: «Я маю честь і приємність рекомендувати вашій увазі». У випадку книжки, яку ви тримаєте в руках, ці слова прозвучали б чесно, але пафосно. Чесно, бо це справді честь представляти українському читачеві такого автора, як Тоні Джадт, — і, здається, я був першим, хто почав писати й говорити про нього в Україні. А приємність від читання Джадтового есею була, власне, тим, що змусило звернути увагу на цього автора й чекати на кожен його новий текст на шпальтах «The New York Review of Books».

Проте слова «честь і приємність» мають наліт куртуазної формальності. А це радикально суперечить способу мислення і писання Тоні Джадта.

Щоб найкраще окреслити цей спосіб, я звернуся до телевізійного інтерв’ю з Тоні Джадтом, яке на початку 2000-х провів Чарлі Роуз.[1] Тоді Ч. Роуз спитав у Т. Джадта, хто є його інтелектуальними гуру, і той назвав два імені: Альбер Камю і Лєшек Колаковський. А. Камю не потребує розголосу. Його повісті навіть входять до шкільної програми. Тут зауважу тільки те, що Ганна Арендт називала А. Камю «найкращою людиною Франції». Він був одним із небагатьох тогочасних французьких інтелектуалів, хто мав сміливість засудити злочини не лише нацизму, а й комунізму. Засуджувати нацистські злочини після перемоги над Гітлером було легко — навіть чи особливо тим, хто під час німецької окупації Франції співпрацював із ворогом (а таких була більшість). Про комуністичні злочини інтелектуали воліли мовчати, керуючись своїм розумінням історичної необхідності. Комунізм здавався їм єдиною розумною альтернативою варварству, уособленому в нацизмі, капіталізмі й американському домінуванні.

Читать дальше →