Дівчинка на кулі

Начало книги

Мама виймає мене з купелі, загортає у м’якесенький рушник і «сторцує»[1] — отже, голівку я вже держу міцно. Надворі сонячний день, великі шиби вікон відбиваються світлими прямокутниками на підлозі. Біля порога сидить гладкий білий кіт. У нього чорний хвіст, чорне вухо й на спині біля хвоста — чорна пляма.

— Котик хоче молочка! — щебече мама до мене. — Але молочко лише для Олечки! Тпрусь, котику, тпрусь, нема тобі молочка!

Я хапаю губами соску, смокчу тепле молоко й відчуваю неземну насолоду від смачного білого напою, від повної захищеності й блаженного спокою. Бо що мені, такій маленькій, треба? Щоб мама лагідно щебетала й тато підкидав угору аж під саму стелю. Щоби прибігала бабуся, гладила мене по голівці теплою й м’якою долонею і щодня дивувалася, як я за ніч підросла. Щоби коло моєї колиски муркотів наш старий кіт, про якого мама мені найчастіше й співає різних колискових.

Ось я вже дибаю до тата. Він фотографує мене новеньким, єдиним на все Село фотоапаратом у молодесенькому саду, найменші щепи в якому — врівень зі мною. Ось мені купили плюшевого ведмедя й залізну колясочку, в якій я вожу його подвір’ям, як молоді мами своїх немовлят. Ось тато приносить з роботи загорнуту в газету величезну й грубу плитку шоколаду: такими ласощами частують льотчиків — і татів Генерал (хоч нині я вже й сумніваюся, чи насправді він мав генеральське звання — може, лишень полковницьке?) вділив мені особисто левову пайку денної дози десерту авіаційного полку. Щороку взимку, в сезон полювання, у нашій хаті гостюють офіцери, і я можу торкнутися м’якенької шубки вбитого ними (на мою гадку — просто сплячого) сірого зайчика. Або погладити рябеньких куріпочок, яких мисливці наловили живими. Тато якось побачив зграю цих пташок біля копиці гречаної соломи на краю села.

Читать дальше →