Дім з вітражем

Начало книги

Слово «мама» для мене — не зображення, а звук. Воно починається в животі, крізь легені й гортань тягнеться до трахеї і застрягає в горлі. «Ти абсолютне музичне безталання», — зазвичай повторювала вона, тому я ніколи не співаю. Попри це голос, який народжується в моєму нутрі, — це її голос, мецо-сопрано. Річ у тім, що коли я сиділа в неї в животі, мені здавалося, ніби це мій голос, а коли звідти вийшла, виявилося, що тільки її. Ця наша музична окремішність тривала одинадцять років, до самої її смерті. Потім довго не було нічого, ні звуків, ні кольорів, сама лише діра навиліт у ділянці лопатки. А коли я нарешті виросла, з’ясувалося, що це вона тепер сидить у мене в животі. Тепер це вона нічого не бачить. Вона знов тільки голос, прекрасне мецо-сопрано. А я намарно стаю перед дзеркалом, відкриваю рота і намагаюся видобути голос із себе.

У день смерті її голос лунав оглушливо і перекривав багато інших гамірних звуків. Але смерть, ця смерть, була не звуком, а кольором. Її тіло принесли додому загорнутим у великий синьо-жовтий прапор — прапор держави, яка ще не існувала на жодній карті світу. Воно було обмотане ним щільно, немов єгипетська мумія, а в одному місці на поверхню прапора проступала темна кривава пляма. Коли я стояла і розглядала цю пляму, мене опосіло враження, що сталася якась помилка. У школі нам пояснювали, що всі прапори червоні, бо їх окроплено кров’ю героїв. Нам оповідали байку про закатованого робітника, який вийшов на вулицю боротися за свої права з білим прапором, але коли пролунали постріли жандармів, кров зафарбувала тканину в червоне. Потім усе змінилося, я вже знала, що червоний колір приносив частіше терор, ніж визволення. Попри те, коли я стояла над тілом Мами, то не могла не думати, що червоний їй пасував би більше.

Читать дальше →