Сто загадок Симфосія

Начало книги

Ще Лукрецій у філософській поемі «Про природу речей», досліджуючи причини усього сущого, отже, й до людини пильно приглядаючись, доходив невтішного висновку: з перебігом часу людина байдужіє, знуджується. Те, що колись дивувало її, додавало душевної снаги, тепер, ставши нудним, — виснажує. Людина шукає розваг, прагне видовищ, забуваючи, що найдивовижніше з них — зоряне небо над головою («вже й на нього рідко зводимо погляд», — бідкається поет). А вдень — «…скільки-то різного руху довкіл! Описать неспромога!..» — хоче зацікавити свого сучасника автор поеми. Але життя йшло (іде й далі) своїм трибом: пересічний римлянин, звісно, не квапився сушити собі голову над «природою речей» — надавав перевагу видовищам…

Інша річ — загадки. Лаконічні й стислі (тут — у три гекзаметри вміщається кожна), вони мовби виклик кидають людині; як усілякі спортивні знаряддя — спроможностям її тіла («Спробуй підніми, перестрибни, втримайся…»), так загадки — спроможностям думки: «Спробуй відгадай!» Там — приємність для тіла, тут — для думки, для душі. Основа тієї приємності спільна — рух (хто швидше відгадає?)… Античні, щоправда, поєднували одне й інше, недаремно й прихильників школи Арістотеля називали перипатетиками, тобто тими, які проходжуються («Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича — відлуння тієї гарної традиції).

Читать дальше →