Одного разу на Різдво

Начало книги

Джозі Сільвер невиправно романтична. Майбутнього чоловіка вона зустріла в той день, коли йому виповнилося двадцять один, — наступила йому на ногу. Так і живе вона з ним, двома дітьми та кішкою в маленькому містечку десь у Мідленді — Серединних землях Англії.

Джеймсу, Еду й Алексу — з любов’ю

Я просто дивуюся, як це кожен, хто сідає взимку до громадського транспорту, не падає одразу ж мертвим під навалою мікробів. За останні десять хвилин на мене встигли й накашляти, і начхати. А якщо оця жіночка попереду ще раз струсить на мене свою лупу, я виллю на неї рештки моєї захололої кави. Пити її все одно вже не можна, бо там повно того лушпиння.

Я така стомлена, що ладна заснути просто тут, на хиткому верхньому поверсі переповненого автобуса. Дякувати Богові, до Різдва мені на роботу вже не треба. Ані мозок, ані тіло більше не витримають ще одного чергування за цією жахливою стійкою реєстрації в клятому готелі. Для клієнтів вона, звісно, виблискує гарненькими вогниками гірлянд, та її зворотний бік — бездушне пекло. Очі розплющені, але я практично засинаю. Уявляю собі, як упаду в сплячку аж до наступного року, бо завтра — додому, до батьків, де все знайоме, усе сповите ностальгією. Щось у цьому є. Ти залишаєш Лондон задля перепочинку в мирному селищі, на Серединних землях, у спальні свого дитинства, де поринаєш у спокійний плин часу, хоча спогади не завжди щасливі. У кожній родині, якими близькими й теплими не були б стосунки, приховані свої трагедії. У нас лихо сталось аж надто рано, шрам від нього — надто глибокий. Не думатиму зараз про це. Різдво має бути часом любові та надії, а також — що в цю мить для мене найважливіше — сну.

Читать дальше →