Як ховають у Запоріжжі у лютому 2006 року

Начало книги

Родичі та запрошені прибувають на місце поховання у автобусі, що торохкотить, мов мішок з кістками. Вже цілий місяць морози сягають двадцяти градусів, тож земля промерзла і лопаті не підвладна, тому могильщики дістають пристрій для розігріву ґрунту: величезний ґумовий скат. Пристрій вкладається на місце гаданого розкопування, після чого його обливають бензином та підпалюють. Стовп диму здіймається у байдуже небо лютого. Здалека можна подумати, що це не поховання, а кремація, але це не кремація, а поховання. Люди нічого не п’ють, не плачуть і не цілуються — все рідке одразу стає твердим. Чоловік покійної скаржиться: хто ж тепер сваритиме мене вранці? Подружки небіжчиці втішають невтішного вдівця та обіцяють дзвонити та сварити по телефону, а, якщо вони вранці будуть на роботі, то сваритимуть вони його з робочого телефону але недовго, аби не займати подовгу службовий номер. Одна дотепна жінка каже, що сваритиме його у письмовій формі, а по святах навіть клянеться надсилати листівки з прокльонами.

Читать дальше →