Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Начало книги

Бабине… Найпишніше, найщедріше… літо після літечка… Милуюся ним з вікна, запитую себе: — А дідове коли? Після бабиного? — і зітхаю: — Нема для діда спеціального літа, за яким розпочинається осінь, а за нею зима. Нема й ніколи не було! Лише баби бредуть і бредуть листопадами, лише вони змагаються зі стужею та віхолами. А для дідів нема ні осені, ні зими, а є лише весна і літо. Дід і до ста років літній, до могили жених.

Прикро, що чоловіки великодушно причинили своїм перевесницям окрайчик літа, наче межу провели, до якої вони провадитимуть їх, а далі… Прямуйте самі, а ми повернемося в своє літечко, а то й весну, щоб знову обсіятися — раптом щось зійде, а там — смерть з косою…

А може, ми самі поклали ту межу? Самі вигадали собі це останнє, невимовно гарне літечко?

Клени за вікном, наче вогненні гейзери, а каштан уже побурів, посмутнів… Знехотя ловить зашкарублими лапами білі павутинки, що мов прочахлі промені сонця, котре ще освідчується землі в коханні, проте без шалу, як чоловік вірній дружині на золотому весіллі. Меланхолійно перебирає разом з притомленим вітерцем перші опалі листки, так, наче розкладає якийсь пасьянс, або ж вибирає з-поміж них найкрупніші, найпривабливіші для композиції, задум якої відомий лише йому.

Читать дальше →