Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

Начало книги

Коли Єві припікало (звали його Євгеном, а це було таке вуличне скорочення імені), тобто коли йому починав шкробати в грудях чи у шлунку хробачок (він його лагідно називав «шмулячок»), то виповзав із конури, бо хатина його давно перетворилась у конуру, виходив на вулицю і ставав стовбнем, надчікуючи, чи не змилосердиться над ним доля, а долю собі Єва вибрав (чи вона його) таку щасливу, що завжди над ним змилосерджувалася. Влітку чи взагалі теплої пори було простіше: вийшов, постовбичив годин зо дві чи три, і на нього обов’язково хтось наштовхувався і внутрішні (адже хробачок був унутрішній) його проблеми допомагав розв’язати; а коли це ставалось узимку, як цього разу, то Єва взував биті валянці в калошах — калоші старі й на заднику тріснули, але Пшоно йому тут допоміг, залив якогось потужного клею, і калоші навіки злютувалися з валянцями, — до валянців додав важенного і смердючого кожуха, а на голову насунув кошлату собачу шапку. З кожухом не було особливої історії, знайшов його на Острові, що тепер уже й не острів, бо омивався з одного боку річкою, — це колись, за Євиного дитинства, обтікався зусібіч, — а кожуха, очевидно, забули перепилі рибалки. Із шапкою ж історія була, як він казав, «тіресна»: пса, котрий тягав колись цю шкуру, він зловив дротяною петлею, як це робили колись гицелі (плем’я на сьогодні вивелося), сам ту шкуру здер, а що тоді доля від нього на певний час одвернулася, м’ясо з’їв, бо йому ще покійний батько казав, що м’ясо собак «кусне і пользітельне», і він, старий Карась, як прозивали батечка, вилікував собачим м’ясом колись сухоти, і що це люди придумали, як і жиди щодо свиней, що його не можна їсти, бо от ми, сказав, свиню їмо, ще й цмакаємо, а жиди колись свинятини і в рота не брали.

Читать дальше →