Оксамитовий перевертень
Скачать
Начало книги
Вони прийшли.
Ще не розвидніло — літня ніч ледь-ледь забарвилася світлом, а над садом клубочився туман, густий, білувато-сірий — наче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей — нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, — свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись — чи, радше, обманюючи себе, — що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.
Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.
— Мамо, що? — Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, — Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, — але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. — Засвітити каганець?