Двадцять два сонети (Переклав Д. Павличко)

Начало книги

Хто розумом прославився метким, .

Хто словом віртуозно володіє.

Але, тебе згадавши, тую ж мить

Єство моє стає таке щасливе,

Як жайвір, що возноситься в блакить

І на воротях раю творить співи.

Я не віддам,- хоч би й господь звелів,-

Твою любов за блага королів.

Я нині без плаща подався з дому,

Бо днину обіцяла ти ясну.

Попав я в бурі клекітну содому,

А ти сховалась в тучу грозяну.

І, хоч лице моє, дощем побите,

Ти осушила, вийшовши з-за хмар,

Лишилося в мені несамовите

Страждання – підступу твойого дар.

Ти каєшся, та болю навісного

Тобі не втихомирити й на мить:

Покривджений не має втіхи з того,

Коли душа і в кривдника болить.

Але, о сльози, почувань перлини! –

Обернуті в скарби твої провини.

За тим, що ти грішила, не жалій:

На місяці й на сонці теж є плями;

Троянда має колючки, а в ній,

Буває, хроб живе між пелюстками.

Всі – грішні. Я – також: з гріхів твоїх

Творю гучні епітети сьогодні,

Прощаючи тобі, впадаю в гріх,

Читать дальше →