Дивні пригоди Петера Шлеміля

Начало книги

Ти не забуваєш нікого, то, мабуть, ще пам’ятаєш такого собі Петера Шлеміля. Тобі в давні роки доводилося бачити його кілька разів у мене, цибатого парубійка, якого вважали за тюхтія, бо він таки був незграбою, і за лінивого, через його неповороткість. Мені він подобався. Ти не міг цього забути, Едуарде, як він у наші «зелені»[1] часи утік від сонетів. Я взяв його з собою на одне з поетичних чаювань, де він заснув ще під час писання віршів, не дочекавшись читання. Тепер я навіть пригадую, як дотепно ти сказав тоді про нього. Ти бачив Шлеміля не знаю де й коли — в старій чорній куртці, що її він завжди носив, і ти сказав: «Цей парубійко був би щасливий, коли б його душа була хоч наполовину така безсмертна, як його куртка». Ось як мало важив він для вас. А я його любив.

Отож від цього Шлеміля, що багато років тому зник десь з очей, дістався мені зошит, який я хочу передати тобі. Лише тобі, Едуарде, моєму найближчому, найщирішому другові, моєму найкращому «Я», від якого не ховаю жодних таємниць, віддаю його лише тобі і, певна річ, нашому Фуке[2], що нарівні з тобою займає місце в моєму серці; але йому тільки як другові, а не як поетові. Ви зрозумієте, як би мені було неприємно, коли б ця сповідь, що її чесний чоловік, покладаючись на мою дружбу і статечність, довірив мені, була виставлена де-небудь в поетичному творі на посміх або взагалі трактувалася без належної пошани, як невдалий дотеп, хоч насправді це зовсім не так. Звичайно, я й сам мушу признатись, мені жаль, що ця історія, хоч і вийшла з-під пера такої поштивої людини, здається безглуздою, жаль, що вона не написана рукою вмілого майстра з повним сили комізмом. Чого б тільки не зробив з неї Жан-Поль![3] А втім, милий друже, можливо, тут згадуються імена людей, які ще й досі живі; це також треба взяти на увагу.

Читать дальше →