Смерть манекенниці

Начало книги

За почорнілим і потрісканим ялиновим столом у саду під черешнею Дід смакував кавою. Поглядав на ніжні бруньки, що ось-ось мали зазеленіти, і відчував тихі удари свого серця. Колись вони були пружнішими… Дідові щойно виповнився сімдесят один рік. Досить скромна дата, коли брати до уваги, скільки б йому ще хотілося прожити, але й солідна, якщо порівняти чуття, які охоплювали його весною, скажімо, тридцять літ тому і тепер, на цьому самому місці, за цим столом під черешнею. Він і зараз відчував пульсування весняних соків, але якось притуплено, неначе в мрійливому сні.

Панаітеску витягнув з криниці, що завше правила йому за холодильник, малиновий шербет — сподівався порадувати свого старого приятеля і начальника. Ці ласощі він приготував сам і ще з осені опустив у хитромудре припасованому відрі на дно криниці, щоб зберігати при постійній температурі.

Саме в цей час задзеленчав біля воріт дзвоник (його не гріх би назвати й дзвоном, бо лунав надзвичайно гучно, мов із дзвіниці великого собору, і міг розбудити сусідів із десятьох будинків). Панаітеску зробив його власноручно. Та й одноповерховий будиночок і майже всі меблі в ньому він змайстрував сам. Такий гучний звук був для нього необхідний, бо останнім часом він спав дуже міцно і бачив навдивовижу цікаві сни з двома персонажами: підступним злочинцем, якого ніяк не вдавалося спіймати, і детективом (у цій ролі виступав незмінне сам Панаітеску). Отож відірвати його від споглядання захопливих сюжетів, звісна річ, міг лише дзвоник спеціальної конструкції.

Читать дальше →