Пригода на п'ятому горизонті

Начало книги

Я лежав на полиці і крізь перестук коліс дослухався до звуків гітари в сусідньому купе. Хтось там тихенько й співав, але голос лише вряди-годи проникав крізь перегородку. Заколисаний незнайомою мелодією, я на деякий час навіть заснув. Та й не дивно: сьогодні ми з Вакуленком подолали добрий десяток кілометрів під землею, виявляючи і наносячи на план тектонічні зрушення порід. Довелося підніматися стрімкими квершлагами[1], повзати навкарачки в лавах. Вакуленко весь час мовчав. Я не впізнавав його. Здавалося б, ніщо не могло вибити з сідла цього чоловіка. Навіть розлучення він переживав мужньо: не злостивився, а тільки з прикрістю і болем скаржився, що «колишня» не дозволяє йому спілкуватися з донькою, яку він любив над усе на світі.

Тим часом гітара в сусідньому купе не вгавала. Народні мелодії змінювалися уривками з класичних творів, до низьких чоловічих голосів долучався високий жіночий. Людям за перегородкою було добре і, з усього видно, поєднував їх не тільки спів. Ми ж з Вакуленком їхали немов чужі. Я вдавав, що сплю, а він сидів біля вікна, в якому вже нічого не можна було побачити, обмірковував щось своє. На доволі вже потріпаному виді сорокап'ятирічного чоловіка вгадувався якийсь гніт. Втім, потріпаним Вакуленко був тільки на обличчі. Статуру ж мав треновану, спортивну. Щораз, коли після шахти ми відмивалися в лазні, я по-доброму заздрив його міцному торсу, тугим біцепсам. Перші струмені, бувало, змивали з нього не тільки пил, а й утому, якою б важкою не була до того робота. В примружених очах завжди світився оптимізм з добрим домішком іронії… Та цього разу він мився в лазні зосереджено, ніби робив якусь надзвичайно відповідальну роботу. Потім довго стояв перед дзеркалом, змиваючи вугільний пил, що пов'їдався під очима.

Читать дальше →