Квітнева надія

Начало книги

«Він уперше поцілував мене на великдень. Я не соромилась, бо був ранок і в дворі цвіла абри-коса…»

Кіптяве полум'я свічки хлюпалось об дно черепка з розтопленим воском. Пальці опускали яйце в фарбу і свіжіло воно цвітом абрикоси — червоно-білим, як весняний день.

— Мамо, досить писанок. Лягай уже. Тобі не можна стільки працювати. — Голос долинав з кім-нати, де чулося гупання праски і пахло білизною.

— Ні, доню, завтра приїдуть гості. Треба, щоб усім вистачило. — Примружені очі оглядали пи-санку, немов шукали в її морелевому цвіті загублений спомин.

«…Він підніс мою писанку до місяця і вдивлявся, вдивлявся, не відриваючись, немовби про-довжував вранішній цілунок. Місячне сяйво рідким сріблом цідилося крізь верховіття на обличчя, руки. Я віддала йому того вечора свою писанку…»

— Лягайте, вам більше не можна працювати, — зять стояв, обіпершись об одвірки, в руці тримав розгорнуту книгу.

— Зараз. Ось тільки змішаю зелену фарбу з галуном, та й годі.— На її скронях сіріли вечірні сутінки.

Читать дальше →