Меч приречення

Начало книги

— Він звідти не вийде, кажу вам, — промовив прищавий, упевнено киваючи головою. — Вже година з квадрансом, відколи туди заліз. Йому капець.

Міщани, що з’юрмилися серед руїн, мовчали, вдивляючись у зяючий в румовищі чорний отвір, у закиданий сміттям вхід до підземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, кашлянув і зняв з голови зім’яту беретку.

— Ще почекаймо, — сказав, обтираючи піт із рідких брів.

— На що? — чмихнув прищавий. — Там, у льохах, сидить василіск, чи ж ви, війте, забули? Хто туди входить, той уже й пропав. Чи ж мало там люду погинуло? На що чекати?

— Та ж ми умовилися, — непевно пробурмотів товстун. — Як же се?

— То ви з живим домовлялися, війте, — сказав товариш прищавого, велетень у шкіряному різницькому фартуху. — А тепера він мертвий, певно, як сонце на небі. Наперед знати було, що йде на погибель, як усі інші. Та ж він навіть без люстра поліз, іно з мечем. А без люстра василіска вбити не мож, кожен знає.

Читать дальше →