Морозів хутір

Начало книги

У перерві перед останньою лекцією Василь Мороз сидів на передостанній лавиці першого ряду і старанно повторяв «Центральний край». Перед ним стоїть ще п’ять лавиць, і на першій з них сидить двоє дівчат. Одна з них зветься Ала.

Андрій Книш, прозваний «білим кликом», з вихрястим на чолі рудуватим волоссям, з блискучими, повними бісиків очима, стоїть за Василем, смикає його за лікоть і шепче: «Алочка!»

Василь не звертає на це уваги. Обома долонями закрив вуха, приплющив очі. Він не хоче нічого чути й нічого бачити. В його уяві «Центральний край»: Москва, Ярославль, Твер, Волга, Ока — городи, «замєчатєльниє торговлєй», і ріки, «ізобілующіє водами», темні, дрімучі бори — далекі, широкі, зелені чи білі простори.

Але Андрій — цей дідько, цей збиточник — скубає і скубає його то за рукав, то за волосся, і все те саме: — Алочка! Василю! Алочка!

— Геть! — виривається з Василя сердито, але він не підриває від книжки погляду, хоча Андріїв шепіт на нього діє, і він виразно вичуває, що його щоки горять і, напевно, червоніють. Йому соромно і разом боляче.

Читать дальше →