Жінка з туману

Начало книги

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Нікому й ніколи в цьому не зізнавався, але цю квартиру я здобув якимось дивом. Лаура, яка вміла палко цілувати, працювала секретаркою в агента з продажу нерухомості з першого поверху. Я познайомився з нею певної липневої ночі, в повітрі тоді висіли туман і розпач. Я спав просто неба, на лавочці посеред площі, коли мене розбудив легенький доторк губ. “Не маєш де жити?” Лаура провела мене до парадного входу в будинок. Будівля була одним з тих вертикальних мавзолеїв, що заворожують в старій частині міста, сплетіння горгулій та латок після ремонту, а на його портику виднів напис 1866. Я пішов за нею по сходах, майже навпомацки. Під нашими ногами, будинок скрипів, немов старий корабель. Лаура не питала мене про рекомендації. Добре, бо у в‘язниці їх не дають. Мансарда була розміром з мою камеру, кімнатка підвішена над тундрою плоских дахів. “Беру”, сказав я. Чесно кажучи, після трьох років у в‘язниці я втратив нюх, а до голосів за стіною, мені було не звикати. Лаура заходила майже кожної ночі. Тільки її холодна шкіра і туманний подих не обпікали того пекельного літа. На світанку Лаура мовчки зникала десь внизу. Протягом дня я намагався виспатися. Сусіди по під‘їзду відносилися до мене з млявою привітністю притаманною знедоленим. Я нарахував шість сімей, всі з дітьми та старенькими, від яких несло сажею та свіжоскопаною землею. Моїм улюбленцем був дон Флоріан, який жив відразу піді мною і на замовлення розмальовував ляльки. Я тижнями не виходив з будинку. На моїх дверях павуки виткали мальовничі узори. Донья Луіса, з третього поверху, приносила мені щось поїсти. Дон Флоріан давав мені почитати старі часописи і викликав на бій в доміно. Діти з під‘їзду запрошували мене погратися в хованки.

Читать дальше →