Учень мольфара

Начало книги

Вода нестримним потоком лилася на неї, змушуючи несамовито волати про порятунок. Луна дзвінко вдарялася об гори, та вони мовчали у відповідь. Жовте сонце байдуже світило комусь, хто був не тут, у стрімкому потоці, борсаючись і хапаючись за життя, а десь там, далеко, де колись була і вона. Гори мовчали, а ріка кричала, сердячись та несучи її слабке тіло кудись у невідоме. Вона напружила м’язи у марному сподіванні вхопитися за каміння, що стирчало з води, але воно вислизнуло з рук. Вона останнього разу змахнула руками у повітрі і поринула у безодню…

Олена схопилася на ліжку, важко дихаючи. Огляділась – вона у своїй кімнаті, за вікном вже розвиднялося. Вкотре за останні кілька місяців вона прокидається від жахливого нічного марення – мабуть, вдесяте чи вдвадцяте, вона вже збилася з рахунку. Та й рахувати давно перестала – в неї вже не залишалося ніяких сил. Ні на що. Жахливі ночі виснажували її. Вона відкинула ковдру і поповзла на кухню. Заварила заспокійливого трав’яного чаю, сіла на стілець, висьорбала склянку і почала варити каву. І отак щоранку: чай-кава. Прямо як у пісні Вакарчука, тільки там кожен пив своє. А вона усе одразу, щоб мати подвійний ефект: заспокоїлась – збадьорилась. Та останні тижні це вже не працювало.

Читать дальше →