Флорентійська чарівниця

Начало книги

  останньому присмерку озера блиск біля підніжжя міста-палацу здавався морем розлитого золота. Подорожній, їдучи шляхом у призахідному сонці, а подорожній саме їхав шляхом уздовж озера, міг подумати, що він наближається до трону неймовірно багатого монарха, який, аби зачарувати і викликати благоговійний страх у прибульців, дозволяв собі вихлюпувати величезні скарби у велетенську земну влоговину. Золоте озеро, аж ніяк не мале, було краплею води у морі його багатства, тож подорожній навіть думкою не міг осягнути величі материнського океану! Жодного охоронця не бовваніло на краю золотого плеса; король, видно, був настільки щедрий, що дозволяв усім підданим, і, може, навіть прибульцям, і навіть таким незнайомцям як подорожній, безперешкодно черпати з озера рідкий дарунок. Це справді князь над князями, правдивий Іоан пресвітер[1], у королівстві якого (надзвичайно багатому, але втраченому) можна було віднайти неймовірні дива. А що коли за міськими мурами, думав подорожній, постане фонтан вічної молодости, а неподалік — легендарні ворота Земного Раю? Однак сонце сіло за небокрай, золото вкрилося гладдю води і щезло. Русалки та змії стерегтимуть його до ранку. А єдиним доступним скарбом, єдиним дарунком буде вода, і спраглий подорожній прийняв його з вдячністю.

Читать дальше →