Зів'ялі квіти викидають

Начало книги

Найбільший, найяскравіший спогад-спалах мого дитинства – фотель-гойдалка. Найпе- кельніший – з усього, що було потім, – Леда Ніжина! Хоча, звісно, пригод і халеп було безліч. Але фотель, котрий я, трирічна, побачила на ярмарку посеред майдану якогось маленького провінційного містечка – велике крісло, ніжки якого сполучала вигнута дугою перетинка, і ця сука Леда нині перевершують усі спогади про мої колишні тріумфи і трагедії, смерті та війни, чоловіків та коханців, батьків і ненароджених немовлят, про діаманти і бруд під нігтями, крем-суфле і перемерзлу солодку картоплю, парфуми від Шанель (із цим неперевер- шеним стервом – Коко, до речі, ми їли молюсків у “Куполі”) й огидне мило фабрики “Червоні вітрила”. От які дива пророблює з нами пам’ять! Часом не згадаєш імені небожа чи навіть власної матері, а в мить відносного душевного спокою, коли хочеш пригадати найдорожче, виникає цей фотель... І більше нічого. Ніби він і був найголовнішим у твоєму житті. Тоді я не уявляла, що стілець можна поєднати з гойдалкою та ще й сплести його злози! Як це може бути? Фотель стояв окремо від інших товарів у колі сонячного світла. Якби він, такий пишний, міг говорити, мабуть, прочитав би монолог принца Гамлета. Хоча тоді, звісно, я нічого не знала ані про театр, ані про існування Шекспіра. Того літнього дня батько перевозив нас із мамою до села, де було не так голодно, і я чула розмови, що це село – “наше”, і що в ньому міститься “наш родовий маєток”. Зрозуміло, зачувши таке, я відчувала себе принцесою. Станція, на котрій зупинився потяг, і де посеред жвавої торгівлі стояла ця дивовижна споруда, що вразила мою уяву, гула, як вулик.

Читать дальше →