Ніби ми злодії

Начало книги

Тим багатьом химерним і неймовірним лицедіям, яких мені поталанило називати своїми друзями. (Слово честі, це не про вас.)

Сиджу, прикутий кайданками до столу, і думаю:

«Якби не заборона,

Я про свою в’язницю розповів би

Таке, що і найлегше слово в тебе

Пошарпало б, як бороною, душу...»[2].

Охоронець стовбичить біля дверей, спостерігаючи за мною, наче очікує чогось.

Входить Джозеф Колборн. Він уже сивіє, йому майже п’ятдесят. Це так дивно — що кілька тижнів бачити, як він постарішав, а він старішає отак-от, що кілька тижнів, упродовж уже десяти років. Колборн сідає навпроти мене, схрещує руки на грудях і каже:

— Олівере...

— Джо...

— Чув, що слухання щодо умовно-дострокового звільнення пройшло на твою користь. Вітаю.

— Я б подякував, якби вирішив, що ви це всерйоз.

— Ти ж знаєш, я вважаю, що тобі тут не місце.

— Але це не означає, що ви вважаєте мене невинуватим.

— Ні. — Колборн зітхає, кидає погляд на годинник — той самий, який він носив, коли ми щойно познайомилися, — з таким виглядом, наче йому зі мною вже стало нудно.

Читать дальше →