Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей

Начало книги

Ми попливли через затоку, повз човни, що гойдалися на хвилях і плакали іржею зі швів, повз суд присяжних, — мовчазних птахів, котрі мостилися на сідалі з решток затоплених доків, порослих мушлями, — повз рибалок, які опускали сіті й німо застигали, проводжаючи нас поглядами, не знаючи, справжні ми чи вигадані, процесія привидів на воді чи тих, хто невдовзі привидами стане. Ми (десятеро дітей і одна птаха на трьох благеньких човниках) веслували потихеньку, проте наполегливо у відкрите море. Єдина на багато миль безпечна затока швидко віддалялася за нашими спинами. Численні скелі в синьо-золотавих променях зорі створювали їй магічний ореол. Десь попереду лежала наша мета — пооране заглибинами узбережжя материкового Уельсу, невиразна чорнильна цятка на дальньому обрії, яку майже неможливо було роздивитися.

Ми пропливли повз старий маяк, що тихо спав оддалік. Минулої вночі він став місцем, де сталося чимало жахливого. Саме там, поки навколо розривалися бомби, ми мало не потопились, нас мало не зрешетили кулями, там я взяв до рук пістолет, натиснув на гачок і вбив людину. Як я зміг це зробити — досі залишається для мене загадкою. Там ми втратили пані Сапсан і віднайшли її (вирвали зі сталевих щелеп субмарини), хоча та пані Сапсан, що повернулася до нас, була скалічена й потребувала допомоги, якої ми не могли їй надати, бо не знали як. Тепер вона вмостилася на кормі нашого човна й дивилась, як прихисток, який вона створила, зникає з поля зору, помалу щезає з кожним помахом весла.

Читать дальше →