Не плач, кохана!

Начало книги

У приміщенні стоїть дзвінка тиша. Чи то гудуть дроти лінії електропередач, яка йде уздовж барака, чи то ледь чутно гуде двигун електростанції нашого виправно-трудового табору. За покритим товстим шаром паморозі склом вікон ледве помітною світлою смужкою нагадує про себе промінь прожектора.

Страшна якась тиша. Ряди двоярусних дерев'яних нар не розриваються хропінням втомлених за день арештантів. Все причаїлось. Все мовчить. Сплю у всіх гнидниках, які у мене є, включаючи куфайку. Поверх укрився з головою ковдрою. Все одно мороз пробирає до кісточок.

Усе моє тіло гуде. Мене охоплює сон. Пливу кудись у теплі краї, на милу Україну. До будинку мами і тата…

Відкриваю очі. Дивлюся на стелю, покриту памороззю. Озираюся на стіни. Вони теж білі. Ніби все покрито білою фарбою.

Не тільки стеля і стіни, все. У тому числі нари і арештанти, які на них лежать.

Зверху на мене сипле дрібний сніжок. Це іній відривається від стелі і дрібним білим порошком опускається на нари.

Читать дальше →