Диригент

Начало книги

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку в тридцяти кілометрах на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги.

Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Всі події, що сталися після того, як вона зійшла зі стежки, стерлися, лишивши низку образів, які повторювалися знову і знову протягом кількох секунд. Запаморочлива швидкість, із якою прокручувалися її спогади, нагадувала роботу праксиноскопа Рено: послідовність рухливих малюнків створювала ефект цілковитої нерухомості. Інколи вона запитувала себе, чи справді блукала лісом, чи, може, просто застигла на місці, дивлячись на одне й те саме дерево стільки часу, що її мозок занурився в якийсь гіпноз, унаслідок чого в пам’яті навіки закарбувався прадавній силует матері-богині. То був звичайний недільний ранок, що нічим не відрізнявся від інших. Амая вирушила на прогулянку зі своїм собакою Іпаром та групою туристів з Аранси, до якої приєдналася попереднього тижня. Хоча їй подобався ліс, вона погодилася лише для того, щоб зробити приємність своїй тітці Енґрасі, яка довгими місяцями вмовляла її частіше виходити з дому. Обидві знали, що вона не могла гуляти в селищі. Впродовж останнього року її маршрути стали одноманітними: вона ходила до школи, верталася додому, а щонеділі супроводжувала тітку до церкви. Решту часу Амая проводила вдома — сиділа поблизу каміна, читала, виконувала домашнє завдання, допомагала тітці прибирати чи готувати їжу. Годився будь-який привід, аби не покидати свою оселю.

Читать дальше →