Порожнє небо

Начало книги

Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця.

Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя.

Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо.

Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся.

Читать дальше →