Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю

Начало книги

Повідають, що все почалося ввечері.

— Яка пісня, діду? — питає Куба.

Старий Мишка шамкає щось беззубим ротом. Невідомо, чи якісь слова, чи це, може, таке звичайне старече мурмотіння. Повний глини віз підскакує на вибоїнах. Старий Мишка і Куба їдуть аж з Копалин, бо там найкраща глина в усій околиці. Дорога ще далека, а в дорозі, як відомо, добре співати й розповідати найрізноманітніші історії.

Старий облизує потріскані губи, зиркає на Кубу. Очі в нього світлі, і зовсім не видно в них прожитих сімдесяти й двох зим.

— Як то, яка? — запитує. — А чия має бути? Русалчина!

Куба на ті слова лишень погордливо шмаркається, спершу з правої ніздрі, потім з лівої. За другим разом обшмаркує собі штани, бо віз підкидає на якомусь камені. Старий Мишка, бачачи це, регоче хрипким сміхом, аж йому з тої втіхи колишеться індиче воло під шиєю.

— Русалчина, — повторює під носом, наче сам до себе.

У світі смеркається, а тут, у буковому лісі, ніч залягла вже давно. Навіть птахи поснули, і тільки якийсь спізнений чорний дрізд раз по раз заводить ту саму трель. Дикий бузок пахне так, що очманіти можна. Бо це саме такий ліс: буки, бузок і темнота.

Читать дальше →